В крівавім блеску конаючого дня надходив молодий Степан Дропан зі своїм щастєм у душі. Він очима живо шукав своєї Настуні. Знайшов її в садку, в товаристві двох подруг, дуже зацікавлену розмовою про щось.
— „Над чим так радите?“ запитав весело, підбігаючи до своєї судженої.
— „Не скажемо!“ відповіла за неї її подруга Ірина.
— „Не можемо сказати“, поправила її Настуня.
— „Завтра довідаєтесь!“ докинула друга дівчина.
— „Та скажіть, скажіть“, просив мягким голосом Стефан.
Дівчата давалися просити.
Нарешті Настуня, переглянувшись очима зі своїми подругами, втаємничила Стефана: Ірина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вінчанням виворожила їй будучність!
— „Тільки батькови про це ні словечка, бо дуже гнівалисяб!“ сказала Настуня. Стефан прирік мовчати.
Старий Дропан і його жена привіталися по звичаю з панотцями й він відразу почав:
— „Господи! Якже здирали нас по дорозі! Всего десять миль уїхали ми, а платили і мостове і гробельне і перевозове і пашне і ярмарочне і торгове і помірне і штукове і від повних возів і від порожних і на обидві руки і на одну! Драча й лупежество такі, що й під турком не гірше!“
— „Хто їде на весілля, той не торгує“, не стерпів о. Іоан, щоб не вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють і другу ланиту. З місця відтявся:
— „Не знати, панотче, що більше богоугодне: чи по дорозі на весілля робити діло, яке трапиться, чи їхати за ділок і по дорозі вступати на весілля“...
Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука усміхнувся, о. Іоан не відповів нічого.
Старших весільних гостей запросив о. Лука, відітхнути покищо в садку. А молодші щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пішов шукати за Настунею і привитатися з її матірю.
6
