— „А який це гріх?“
— „Се гріх супроти мужа.“
— „Хтож його прощає?"
— „Прощає Церква Божа по словам Христовим."
Думка молодої невольниці випрямилася як струна й інстинктом дійшла таємниці вивисшення церкви над земськими справами.
— „Значить — хтось хоче мене так привязати до Сулеймана, щоб опісля тільки він мав владу наді мною" сказала собі. Сама не знала, відки та сміла думка взялася у неї. Чула тільки, що її хтось у якійсь ціли хоче обмотати і що відбудеться завзята боротьба між нею і кимсь иньшим, хоч сильним, але укритим. Якийсь острий глум вибухав з глибини її душі й вона відповіла:
— „А я знаю оден гріх, якого не сміє простити навіть церква Божа."
— „Ні моя дитино! Церква має владу прощати всі гріхи."
— „А чи ти, мій отче, простивби в Ріднім Краю, де вороги так нищать правомірний люд, зраду нашій Церкві так тяжко гоненій. Коли Мати Божа Воротарниця в Іверській іконі на святім Афоні не прощає зради лишень супроти одної людини, то якже моглаби простити зраду супроти костей цілих поколінь і Церкви Сина свого?..."
Бувший монах зблід. Одиноке слабе місце мав у своїй душі, коли йшов до сеї дівчини. І якраз те місце вичула вона невинною душею. Зразу хотів пояснити їй, що Церква все прощає, коли бачить покаяння і щирий жаль людини. Але не міг отворити уст, такий став пригноблений при тій молодій чистій дівчині. І сидів мовчки.
Мовчанку перервала вона:
— „Я сама поїду молитися Божій Матери в Іверській іконі на святіїм Афоні!...
Не пробував їй пояснити, що се недопустима річ, бо ще прапрадід теперішного султана Магомет прирік на просьбу святоафонських монахів не допускати жінок на святий Афон. І від того часу се султанське приречення не було ніколи зломане таксамо, як придержувалися його передтим і христіянські царі від часів Константина.
{{{pagenum}}}
