Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/127

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— „З Рогатина", відповіла.

— „Знаю. Ще не знищили його бісурмани?" Жаль блиснув в його синіх, старечих очах.

Увійшли в церкву, де здалека блистів головний вівтар прекрасної роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив її перед сам престол і почав:

— „Святую трапезу сію сотворили сице: Собра во єдино злато і серебро і бисеріе і каменіе многоцінно і мідь і олово і желізо і от всіх вещей вложи в горн. І егда смішашеся вся, слія трапезу. І бисть красота трапези сиріч престола неізреченная і недомисленная уму человіческому, занеже овида убоявляшеся злата, овогдаж серебрна, овогдаж яко камень драгій, овогдаж інакова..."

Глибоке вражіння зробили на ній сі слова старого монаха, — сама не знала чому.

III.

„Die Nacht ist still,
Die Stunde stehle:
Vergangenheit rührt sacht
An goldnen Glocken.“

Ідучи дальше до найблищого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпеляґу: Лаврові дерева і прочитан[1] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути, — панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяння пгад. Бо по уставам „Святої Гори“ заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушуе глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листю дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжа.

Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.

Старець ідучи під гору, втомився. Сів, відпочав хвилинку й почав: „Старе передаяня восточної церкви каже:

 

{{{pagenum}}}

  1. Блющ.