Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/15

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


II.


ОЙ БИТИМ ШЛЯХОМ КАЛИЇМСЬКИМ,
     ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ...


„Там в долині огні горять,
Там Татаре полон ділять...
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками...“

З народньої пісні.

I.

Настуня почула, як хлюпнули на неї студеної води. Пробудилася й відкрила очі.

Хвилю не розуміла зовсім, де вона та що з нею діється. Над нею нахилилися дві постаті з чорними, скісними очима, малими вусиками й вистаючими кістками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних кожухах, вивернених вовною на верх. Грудь Настуні стиснув такий великий страх, що переходив аж у роспач. Якийсь дивний, півсвідомий жах і неприємність розливалися по всім її тілі і по очах, стискали гортанку, тамували віддих.

Перша її думка була, що вона в руках Татар  —  татарська бранка і що ті півдикі постаті з жовтаво-темними обличчами можуть з нею зробити, що хочуть.

Відвернула від них очі. Тепер побачила, що лежала на якійсь леваді, недалеко ліска. А біля неї лежало або куняло в отупінню багато молодих жінок і дівчат. Між ними пізнала кілька знакомих міщанських дівчат. Своєї подруги Ірени з Рогатина не бачила. Оподалік лежали й сиділи мущини повязані міцними мотузами й ременями. Відразу пізнала між ними свого Степана. Він вдивлявся в жіночий полон. Чула, що очима шукає її.

11