— Не скоро мабуть заснули Ви, мамо, тої ночі...
— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося якби на тамтой світ вибиратися... Задрімала я аж над ранком, як уже свитало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кравцю розтираєш і вже по пальчиках вона тобі спливає... І тяжко зітхаєш... І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: „Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!“
— Жиди прийшли?
— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмара і прийшли рано.
— Щож, кажуть, їдемо до Перемишля? То блище як до доньки.
— Та їдемо, кажу, спробую.
— Ну, кажуть, як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали.
—Сплакала я, доню, тай поїхала з Жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.
— Та чого з сорому, мамо?
— Доню, доню! як неправда, — то стид, а як правда, — то гріх, гадаю, за чужу віру за між виходити, своє покидати.
Настуня закрила очи руками й не сказала ні словечка. Мати зміркувала, що ся згадка заболіла Настуню. І оповідала дальше:
— Правда, ласкаво приняв мене Владика і згірдного слова не сказав. Чув уже, казав, про тебе і твою долю. Але не впевняє, чи то правда, чи ні. Бо всякі дива росказують нераз про татарських бранок. Вислухав Жидів, поговорив зі мною і сказав: „Усяке буває з Божої волі, нехай Бог благословить вас у далеку дорогу! Без його волі ніхто вам нічого не вдіє!“ І поблагословив мене. Лекше на душі стало.
— Ну, а з тим письмом, що жиди обіцяли, що сталося?
— Закликав Владика аж двох духовних і казав списати те, що говорили Жиди, що беруть на себе всі кошти дороги аж до Царгороду й назад, відки мене взяли, та зрікаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали, під-
{{{pagenum}}}
