— „А щож він тобі зробить, як ти де любитимеш його, навіть коли вже тебе купить?"
— Ех, якже ти інічого не знаєш про се, що вони виробляють з непокірними невольницями, які не піддаються всім їх забаганням! Поживеш, то почуєш. І тут між нами є такі, що були вже в гаремах у Царгороді і Смирні і Єгипті. Оповідають страшні річи.“
Настуня задумалася.
Перед її очима стояв розірваний ланцух на тринітарській церкві монахів як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозуміла, що значить невольниця, а що свобідна людина. Розірваний ланьцух на тринітарській церкві видався їй золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло їй на думку, що коли сьогодня вчує голос дзвону з тої церкви, то відзискає свободу.
Пригадалося їй, що батько її дуже не любив таких забобонних повірок. Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в її душі, хоч воювала з сим. Може сьогодня неділя? — подумала. Бо в дорозі втратила рахубу днів. А боялася запитати товаришку недолі, чи вона не знає, що сьогодня за день: хотіла як найдовше дуритися, що сьогодня неділя і що зараз задзвонять на вечірню молитву в тринітарській церкві. Той голос мав для неї бути знаком, що буде ще свобідна, на волі в дома, в Ріднім Краю. Ті два поняття: Рідний край і свобода лучилася в її думках і мріях нерозривно.
— „Не мав слушности батько, коли говорив, що здоровля найбільше добро людини," подумала. „Бо ще більше добро свобода."
Але не давала по собі пізнати того, що діялося в її душі. Інстинктом чула, що веселість і глибоке почуттє радости з життя — одинока її оборона.
— Не журись сказала до Ляшки. „Що має бути, те буде!"
І затягнула таку веселу пісоньку, що й Ванда повеселійшала. Так перебалакали аж до вечера, а — дзвін не задзвонив... Прийшли з робіт инші товаришки. Від тої, що мала червону шарфу, довідалась Настуня, що вже завтра поведуть її в школу і що там є вже двацять дівчат крім неї.
40
