До кімнати вступив німий невольник.
— „Покликати Кізляр-Аґу!“
Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвисший достойник гарему. Він уважно подивився на змінене обличча Падишаха і низько склонився, майже дотикаючи чолом долівки.
— „Де єсть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив?“ запитав султан пробуючи надати собі байдужний вигляд, хоч чув, що не стає йому віддиху.
— „Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, відокремлена була зараз по виході з наріжного будуару й одержала окремих невольниць і евнухів. Тепер одягається в новий одяг і виглядає як сонце у квітах ясмину“, — відповів достойник, котрий зміркував, що молодий султан опанований вже пристрастю до нової женщини.
Молодий Сулейман так змішався, що не знав, що відповісти. Відвернувся до вікна, щоб не дати слузі запримітити свого змішання. Вістка про те, що вона одягається в новий одяг, влила в нього надію, що вона повинується йому. Але боявся того вражіння, яке викличе вона в новім вигляді. А враз з тим боявся упокорення, що може не дістати її, хоч уже всі знають, що він відчуває до неї… Він — пан трьох частей світа…
Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. І він сказав:
— „Нехай прийде до мене Мугієддін мудерріс!“[1]
Кізляр-Аґа низько склонився й опустив кімнату. Заки дійшов до будинку улємів, знали вже всі в палаті, що першою в цілім гаремі стає бліда чужинка, невольниця Хуррем, „христіянська собака“. І зашипіла ненависть по коридорах, кімнатах і парках сераю, як їдовита гадина, що сунеться по чудових квітах.
Султанови здавалося, що час задержався, хоч клєпсидра на його столі пересипала без упину золотий пісок як завше.
- ↑ Учений (улєм), що по скінченню 10 наук вчився ще найменше 7 літ.
97
