нашої землі, за голови котрого сіяла вона золотом і достатком як ніколи. Се той сам, що відновив святу обитель сію…“
Тут Божий Старець показав рукою монастир св. Панталеймонна Ісцілителя й кінчив:
Аж до самого кінця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душі останного нашого князя, що сконав від отруї в тяжких муках… І не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий від злоби батьків наших… Ось чому ми, дитино, не маємо влади своєї… Не в тім річ, що були злі вчинки, а в тім, що не було спротиву в народі проти них… Не було ні пошани, ні оборони владі. Тому вона й упала…“
На Настю зробило те оповідання Божого старця тяжке вражіння.
Вимовилася втомою і вернула до монастиря.
З полудня виїхала з султаном і иньшими отроками через півостров до Іверської Обителі. Ґрунт був сухий і камянистий, з рідкими, але животворними потоками. Чудові ліси і сади стояли кругом, а в них дерева маслинні, оріхові, смоквові й помаранчеві, каштанові й кипарисові та огороди з овочами і виноградною лозою. Здалека виднів білий сніг на високих шпилях Святої Гори.
Вїхали в дубовий ліс, пишний, міцний і великий. Тиша тут була така, що навіть комахи не бреніли в воздусі.
— „Розумію“, сказав мов до себе Сулейман, чому тут спочивав найбільший завойовник Еребу[1], що дійшов найдальше на схід сонця…“
Настуня оглянулася ще раз в напрямі таємничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Лємнос, Імброс і Тассос і ледви замітну полосу берегів дарданельського проливу, Гелєспонту.
Вечеріло, як наближалися до Іверської Обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжу морського заливу, на тлі потрійних недеїв гір, покритих
- ↑ Европи. — На Афоні відпочивав Олександер Великий, найбільший завойовник старинного світа, котрий на схід сонця дійшов побідно дальше ніж Сулейман Великий, бо аж до Індій.
129
