ня себе і будучого потомства відпочивала в її душі як насичена боа. Рівночасно та думка справляла їй біль і лишала мов бурливий потік якийсь дивний осад в її нутрі.
Образ Богоматери „Воротарниці“ не сходив їй з тямки.
А місяць немов викликував на двір.
Встала. Одягнулася. Вийшла…
Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тій порі. Але хотіла походити бодай по стежках монастирського города, блище чудотворної ікони. Тихо як кіточка перейшла попри султанську сторожу і підійшла до брами.
Брама була відчинена!… Біля неї міцно пахли сині бози і білі ясмини і червоні рожі і сині грозна квітів ґлицинії і червоний квіт брескви, що виглядав мов — кров на обличчу ікони… Пів пяна від запаху вийшла перед браму… Ніч була ясна і спокійна. Ні найменьший вітрець не віяв від Гелєспонту і від Пропонтиди. А єлинське море, гладке мов зеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, віддихало тихо як великий став під Рогатином… На спомин Рідного Краю задріжало серце молодої Насті й очі її звернулися до обличча Божої Матери.
Воно було — зовсім інакше, як в день! Якесь більше задумане і меньше остре, хоч все ще суворе.
Молода невольниця в екстазі впала на коліна і поцілувала чужу землю. З острахом подивилася на Іверську Ікону, очікуючи, що вона ось-ось крикне, зійде знад брами і прожене її зі Святої Гори. Але ікона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати її молитви. І молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живої людини:
— …„Матінко Господня, Воротарнице! Твій Син сказав до всіх людей: Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і отворять вам… Матінко Господня, Воротарнице в Іверській Іконі на Святім Афоні!… І я тебе прошу!… І я шукаю Твоєї опіки!… І я стукаю до милосердя Твого!…“
Відітхнула, коли важила в душі те, що дальше мала сказати ласкавій Матери Бога, котра знає, що таке біль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим і до кого? Хто знає, чи там живуть іще батько і ненька? Хто знає, чи Стефан не
131
