Дитина — се в цілости будучність,
оперта на минувшині.
Вже семий раз сходив місяць над Стамбулом, відколи молода султанка Ель Хуррем свою службу розсилала, двері своїх покоїв на чотири спусти замикала, вікна в сальонах своїх сама заслоняла, — материнський, маленький, срібний хрестик з великим болем серця зі шиї здіймала, на деревляний хрест з першого свого „калиму“ привязала, мягким, золотистим шовком разом їх обвивала, темно-цеглястим і квітистим адамашком обкладала, у тверду, срібну парчу поклала й уважно між найдорожші памятки сховала…
Сховала в невеличку скринку-деревлянку, де вже лежав дорогий для неї — невольницький одяг, в котрім її вперве побачив володар трьох частей світа, як у нім скромно при дверах одаліски як служниця стояла…
Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамі в Рогатині з матірю купувала…
Там був і крівавий платочок, котрим свою зранену ніжку на Чорнім Шляху, на Дикім Полі обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка і з утоми та з болю упала і під бісурменськими батогами всім своїм молоденьким тіленьком дріжала…
Там було і маленьке, глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю і потому в Каффі з Клярою чисту воду пила. І пару засушених листочків, котрі під Чатирдагом, сидячи на возі, на памятку з дерева зірвала. І маленький каміньчик з святого Афону, де Божу Матір, що робити, питала…
164
