гий серединою Поділля, третій Київщиною й Волиню. А всі вони лучилися в Східній Галичині. В серце її, у Львів змагали всі навали татарські, що плили як повінь тими трьома шляхами. Волоський ішов проти Львова через Бучач і Галич, подільський або кучманський через Теребовлю й Золочів, волинський закручував на півночі і йшов проти Львова через Сокаль і Жовкву. Йдучи з трьох ріжних сторін, змагали вони до одної мети, до серця Східної Галичини і впивалися в околицю Львова мов три кріваві мечі в грудь людини.
Кождий з тих шляхів народ ще сегодня називає „чорним“ і ще сегодня оспівує траґедії, які діялися на тих чорних шляхах татарських.
„Із гори, з гори, з темненького лісу
Татаре їдуть, Волиночку везуть…
У Волиночки коса
Золото-волоса —
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і чорну дорогу…“
В такім самім положенню, як оспівана в народній пісні Волинянка, була й Галичанка Настуня.
Свідомість, що знаходиться на страшнім татарськім шляху, була для Настуні чимсь іще страшнішим, ніж сам той шлях; ніж свідомість, що була в руках торговців живим товаром. Закрила очі.
Але цікавість мучила її й спонукала знов відкрити їх тай оглянути страшний шлях, яким везли її в незнані землі й незнану будучність. Отворила очі й довго дивилася.
Не був се властиво ніякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не ріжнилася від Дикого Поля. Тільки в ряди-годи зустрічався на тій полосі людський або кінський кістяк, ще рідше сліди огнища, а біля них порозкидані кости й побиті черепи з горшків і людей. Тільки далеко поза собою бачила чорніючу смугу землі, стоптану копитами ординських коней. Не розуміла, чому в пісні співається: „Ой битим шляхом килиїмським…“ Бо се не був ні шлях, ні битий… Хіба били його своїми поране-
17
