— Імость, ви гадаєте, що то буде таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть. А другий докинув:
— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.
— А як то не моя дочка, кажу, тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!
— Їмость, хто вам то каже?
— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.
— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?
— Боюся я й вашого письма, кажу. Моя нога, кажу, ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!…
— Ну, каже старший, розумію: судови ви не вірите і може маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого епископа в Перемишлі.
— Та ще епископови вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.
— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси, каже. А ви гадаєте, що інтереси без клопотів?… Ну, надумайтеся, каже. Ми прийдемо завтра. Попращалися і пішли.
— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Тай коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь, Бог знає куди тай за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!… Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла тай байку за правду бере. Як тільки Жиди з хати — вже причіпилися: „Що вам, кажуть, Жиди казали?“ — „Ет, кажу, дайте мені спокій з жидами! От, верзуть, Бог знає що!“
220