В ШКОЛІ НЕВОЛЬНИЦЬ
В СТРАШНІМ ГОРОДІ КАФФІ.
„I am miserable and in a manner imprisoned and weighed down with fetters till with the light of Thy presence Thou comfortest me, givest me liberty and showest me Thy friendly countenance…“
Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум її працював живо. Розуміла ясно, що в сій школі може бути побудована підвалина її дальшої долі — доброї або злої. Чи до утечі, чи до дальшого життя тут — все треба пізнати тутешне життя і те чого воно вимагає. Розуміла се так ясно, як „Отченаш“, котрий раз-у-раз повторяла.
Довго думала над собою. І твердо постановила, пильно присвоювати собі все, чого в тій школі вчитимуть. І роздумувала ще над одним, хоч соромилася того сама перед собою…
Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки товаришок неволі про те, як поводитися супроти молодих мущин а як супроти старих. Але стидалася докладнійше розпитувати про те.
Коли перший раз переходила огородом з иньшими невольницями до сусідного будинку, де була школа для невольниць, побачила через залізну огорожу, недокладно забиту дошками, страшний вид: На вулиці вився в ланцюгах і болях нагий невольник з тавром на обличчі, вистогнуючи тільки два словечка в нашій мові: „О, Боже!… О, Господи!…” Кости в руках і ногах мав потовчені й обломки їх виставали крізь пороздирану шкіру. Якраз спускали на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву… При нім
42
