то причину цього треба шукати у неправильному підході дослідувачів до проблеми, у дефектності вживаної ними методи.
До аналізи соціяльного інституту вони підходили виключно з методою формально-юридичною. Вони давали аналізу терміну, шукаючи його пояснення в сучасних юридичних розуміннях. До цього зовсім випускалося з виду, що в процесі історичного розвитку міняється будова та зміст правовідношень, міняються й наші правні розуміння. Сутність цієї еволюції полягає в тому, що з ускладненням життя диференцюються правовідношення й разом із тим диференцюються наші розуміння, ми навчаємося розчленяти об'єкти та виточняти їхнє означення. У початковій добі громадського життя ми, навпаки, маємо діло з комплексними явищами, що посідають в собі елементи різних право відношень у нерозчлененому вигляді.
Приклади такої нерозчленености розумінь даються неоднозначністю таких термінів, як „наем" стародавнього руського права, „пехит" римського, „Каира" скандинавського[1]).
Такі розуміння з комплексним змістом, підмінюючись розумінням простим, елементарним, тим самим надзвичайно симпліфікувалось і убожіло.
На другий дефект вживаного методу вказав уже в згаданій статті проф. Яковкін. Дослідувач, зупиняючись перед мізерністю та не цілковитістю визначення інститута в пам'ятнику, якого вивчає, шукав надолужування матеріялу, якого бракує в джерелах пізнішої доби, більш багатих та тих, що краще зберіглися, та почерпнуті з них дані переносив у минуле, презюмуючи тотожність інститутів. Так Владімірський-Буданів будував на даних пізнішого московського права, Ясинський на даних права литовсько-руського. Помилковість такої методи видно цілком яскраво на роботі Ясинського[2]). Адже ж основною підставою вживання такої методи повинно бути твердження стабільности, тотожности інститутів. Проте з даних Ясинського, проти його волі, виступає процес певного перетворювання інституту вже в межах литовсько-руського права у рямках того обмеженого періоду, що розглядається ним в його статті (про це докладніш — нижче). При таких умовах тотожність соціяльного змісту інститута закупництва в Руській Правді та у пізнішому литовсько-руському праві — навряд чи може бути доведено.
Зазначеному формальному методові ці біглі замітки протиставляють методу соціологічну. Вони виходять із можливо повного визначення соціяльного змісту закупництва, соціяльно-економічного положення закупу, оскільки його відновлення припускається мізерними даними Руської Правди. Прогалини джерела вони надолужують не з пам'ятників пізнішої доби, а з загальної системи соціяльно-економічних відношень, з загального господарського укладу цієї доби.
Визначення стародавнього закупництва в руській історико-юридичній літературі можуть бути зведені, як це робить Ясинський, до двох основних схем. Перша визначає закупництво, яко договір позики; друга — яко договір найму. Теорія Владімірського-Буданова та декотрих інших дослідувачів, що бачать в закупництві майновий найом, ускладнений позичкою, по суті повинна бути віднесена до теорії позики, оскільки в основі лежить видача позички, т. б. позики. З другого боку, теорія Schuldknechtschaft'а, що обстоює Яковкін, фактично
