приводять його до виконання. Таким чином це виконання вироку — „мука" — здійснюється особисто стороною. Відціля й зрозуміло, що можливі два випадки вживання насильства — „муки": за судом і поза судом. „Мучить" за судом, т. б. „по княжему слову" — дія закона. „Без княжа слова" — означає своєвільне насильство, самосуд, самоуправство й, як таке, підлягає карі. До цього ст. ст. 89 та 90 лише диференцує розмір кари в залежності від соціяльного стану того, хто постраждав[1]). З цим характером суду цілком погоджується і закінчення всього епизоду з волхвами. Суд закінчується звертанням Яна до тих, що постраждали „Мостите своих". Це, безумовно, не відмовлення від суду й взаконення самосуду ; це єсть вирок, те „княже слово", що ним узаконяється розправа, яку чинить сторона[2]).
Гадаю, що нічого іншого в цій статті Руської Правди шукати не можна, і тим самим відпадає й останній доказ, якого виставляють захисники теорії, що розглядає смердів, яко спеціяльну категорію „княжеских близких".
Наведеними статтями вичерпуються дані Руської Правди про смердів.
Востаннє я повинен обмовитись, що коли я говорив виключно про відношення проміж князем та смердом, про княжого смерда, то поясняється це тим, що моїм ґрунтовим джерелом була Руська Правда, що відбиває аграрні відношення головним чином того раннього періоду, який я вважав за можливе означити, яко період скняження землі. За цим періодом йде період збоярування земли, коли поруч з князівським землеволодінням виникає землеволодіння боярське. З передачою боярам певних земель проміж сидячих на ній смердів та боярів-землевласників повинні були встановлюватися відношення аналогічні розгляненим вище відношенням смердів до князя. В Руській Правді боярщина мимохідь вказана в зазначеній вище пізнішій інтерполяції в ст. ІІ Руської Правди — „також и за бояреск". Сама вставка — пізніша інтерполяція — відноситься, звичайно, не до одної ІІ статті, з якою вона не зв'язана тісніше, а, яко позначка на полях, відноситься очевидно, до всієї групи статтей, що в'являють одне ціле. Але, як видко, певна вказівка на існування боярських смердів, як зазначив уже й Юшков, ми маємо в тому тексті Літопису, що послужив вихідним пунктом статті Романова. Я маю на увазі сповіщення Літопису під 1103 р. (що повторюється в Іпатському спискові й під 1111 р.) про нараду Володимира та Святополка й їх дружин з приводу походу на половців. Текст наводить слова Володимира: „на мя хотять молвити твоя дружина и моя, рекуще: хощеть погубити смерды и ролью смердом". Це пеклування про смердів з боку дружини з'являється, очевидно, посереднім пеклуванням про власний господарський інтерес. У всякому разі в більш ранні періоди ми цього пеклування не знаходимо.
Виникає питання, чи існували ріжниці в правному положенні князівських та боярських смердів. Гадаю, що в цій царині ріжниць
- ↑ В цьому відношенні академ. ред. Руської Правди вносить особливу чіткість формуліровки „аще мучить смерду смерда без княжа слова".
- ↑ Ця стаття, гадаємо, мала своє політичне значіння. З'явившись у ІІ ред. Руської Правди — , княжем праве", вона скерована проти народнього суду, що являє з себе ще підчас виникнення князівського права нормальну форму суду. В боротьбі з народнім судом князь затверджує монопольне право свого суду, встановляючи кару вирішення справи народнім судом „без княжа слова", т. б. без участи законного представника князя. Можна говорити „про княження суду" за аналогією з розгляненим вище скняженням землі. До цього й тут спершу, на першому місці інтерес господарчий : суд, яко прибуткова стаття.
