і на підставі де яких документів М. Костомарова, він визначаєть ся від иньших ватажків ще третьою визначною рисою: він шукає санкциї своїй дїяльности в „указах“, котрі він читає людям, закликуваним до руху, і уперто до самого арешту свого лишається при переконанню, що росийські власти мусили конче співчувати повстанню в чистім його напрямку.
„Укази“, що на них покликував ся Неживий в Сегединцях, він показував всїм і в Каневі, як се бачимо з одного ордера Румянцева командиру карабинового полка Протасєву[1].
Але тут ми тимчасового урвемо наше оповіданнє про Неживого, що б вияснити справу з указами. Укази сї, як відомо, нїби виходили від самої царицї Катерини і на підставі версий де котрих польських істориків, були потайно дані нею ігумену Мотронинського манастиря Мальхиседеку Значку-Яворському, коли він р. 1765 був у Петербурзї в справах манастиря. Так само виясняли собі появу сього указа і багато Українцїв, до кого він був звернений. З документів того часу ми знаємо тільки про суть того непевного указа: в ньому цариця наказувала нїби то українському православному люду і запорозьцям нищити на Українї всїх гнобителів православя — Ляхів і Жидів. Але з ширеним в народї указом нї в якім разї не треба змішувати вигаданого Поляками указа, надрукованого ними нїби в французькім перекладї в Парижі в збірнику Анґенберґа, що містив в собі діпльоматичні акти в справах Польщі[2]. Наведемо тут в мові русько-українській сей цїкавий фальсіфікат.
Бачучи ясно, з яким призирством і безсоромністю поводять ся Поляки і Жиди з нами і з нашою православною реліґією, переслїдуючи оборонцїв нашої грецької віри, утискаючи їх всякими способами і караючи смертю, ми вже більше не в станї терпіти такі образи, таку зневагу і гнобительство нашої св. реліґії, пригнїченої і зневаженої, даємо сей указ і приказуємо Максиму Залїзняку з землі Тимошівської, полковнику і командиру в наших землях Низового Запорожа, вступити в межі Польщі,
