чує, що Параска говорить з пасинком про мене, бо я в неї сиджу на язиці день і ніч. Я таки не втерпіла: одхилила трошечки двері та й заглянула в хату. Дивлюся я, Параска сидить за столом на покуті й обществує. Її гладке, аж пухле, лице лиснить проти вікна, як раз так, як лисніла морда з нашого старого пана. Та й гладка ж морда стала в Параски: як здоровий гарбуз на баштані: та така пухла, що як би тикнув пальцем, то здається, палець так би й загруз, як у кабанячому здорі. На голову начепила нову квітчасту хустку з червоними торочками, ще й добре намисто вбралася. Убралася, неначе дурна дівка на весілля. Вже давно час їй дбати на смерть готувати ладан, намітку та воскові свічки, а вона в червоне намисто вбірається! Я молодша од Параски, а вже сховала в скрині собі на смерть і намітку, й сорочку, і гроші на похорон, на свічки, на подзвіння, на коругви, на євангелію, та на мари, — бодай уже на марах винесли або мене, або її, бо ми ніколи не помиримось. Дивлюсь я через двері, — стіл застелений скатертю, на столі пляшка й чарка і полумисок з солоними огірками, а другий з печеним курчям. Коли я придивлюся, аж поруч з Параскою сидить мій Соловейко! Як побачила я свого чоловіка коло Параски, то трохи не зомліла. Сидить за столом і пасинкова жінка, а пасинок похожає по хаті, заклавши руки по панськи, вибачайте, за чорт зна що. Зняла я руки до Бога та вже й діла не роблю. Сиділи вони та пили, поки сонечко геть-геть підбилося вгору. Тільки що Параску виперло з хати, а я в хату до пасинка. Дивлюся, од курчата тільки кісточки валяються під столом, пляшка порожня, а на столі валяються недоїдки з хліба, ще й гадючі Паращині зуби видко на святому хлібі. — »Добридень, — кажу я до пасинка: — Пили, їли з моїми ворогами, а матері й не попросили!« — Та давай докоряти свойому чоловікові: — »На що, ти, допускаєш ту зміюку в нашу
