— Що то таке за річкою? — спитав Карпо в одного козака.
— Це наше кладовище — відказав козак.
Карпа повели далі просто до камяної стіни. Дивиться він, аж в тій стіні прорубані ніби ворота, та так високі як церква! Коло тих воріт по обидва боки стояли на сторожі два старі Запорожці з великими мечами. У їх сиві бороди були аж до пояса.
— До гетьмана! До гетьмана! — загули позаду козаки і, обидва діди спустили підняті мечі до долу, поставили його в ті ворота. За ними так і посипались всі козаки.
Ввійшовши в ті ворота, Карпо вгледів ще більше диво: там між двома високими стінами була друга гетьманська половина тієї Січі. Глянув Карпо на стелю, а там так само лився і шумів Дніпро. Сонце так чудово грало проміннями в тій стелі, як у чистому кришталеві. Карпові здалося, що в тій водяній стелі одна дошка з щирого золота, а друга з срібла, третя червона як жар, а там далі жовта, зелена, синя. Ті дошки ніби ворушились, змінялись, неначе чиясь рука перегортувала їх навмисне. То це вони всі щезали: і пишне сонце і синє небо було видко через воду, як на землі; було видко, як птиці літали в небі, як риба плила стрілою або грала проти сонця цілими табунами.
Карпа повели через сад між двома рядами високого дерева, на котрому срібний лист був перемішаний з золотими яблуками та грушами, з коралевими вишнями та черешнями, з китицями винограду з дорогого каміння. Весь сад блищав як сонце. З дерева на дерево перелітали райські птиці, неначе хто перекидав пучки огню або блискавки. А там, за садом стояв простий зелений дуб, а під дубом на камені сидів гетьман. Він був
