Тепер тільки Карпо опамятувався зовсім, як поговорив з живими людьми, посидів у хаті. Він неначе прокинувся від важкого й чудного сну, роздивлявся при світлі дня на все живе й тільки згадував той сон, що вже розлітався, неначе на повітрі. А Маруся сиділа та все згадувала, як то було колись в хаті її батька. В її батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвішана рушницями, шаблями, пістолями. Вся та зброя висіла по стінах поміж вишиваними рушниками і хрестами з квіток і васильків. В її батька було що їсти й пити, бо було в його стільки степу, скільки оком окинути; в його була отара овець, були воли й корови. А які коні мав її батько! Як той степовий вітер літали вони по степах. Був у його і ставок, і млинок, і садок, а в садку була пасіка.
— Ви, тітко, кажете, що це Музичин ґрунт з давніх давен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак від самої балки та аж до самого Дніпра.
— Може воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхівське. Ми й живемо більш заробітками. А ще недавно наш таки дід чумакував, посилав не одну паровицю і в Крим по сіль, і на Дін по рибу.
Вже настав вечір. На стіні зачервоніло проміння сонця, як жар у печі. В хату ввійшла бабина невістка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повісила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печі і почала варити убогу вечерю. Невістка була бідно вбрана, в старій одежі, в товстій сорочці. З поля прибігло пятеро овечат та четверо поросят.
— Чи вже у вас і корови нема? — спитала Ма-
