рячого заліза… А які в їх очі! Боже мій! В їх не очі, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже-ж пани будуть їсти пшеничні іскри, що летять з тих снопів?“
„Що то ти говориш, дочко? Схаменись! Перехристись та помолись богу!“ промовила Джериха й почала будить Нимидору та торсать її за плечі. Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорі голову й груди, очі й щоки.
„Мамо?“ обізвалась нишком Нимидора, підвівшись з постели: „чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це він, це він вернувся, мій голуб сизий.“
Нимидора схопилась з лави й кинулась до вікна. Ніч була темна. Вікна чорніли, неначе позавішувані чорним сукном.
„Мамо! Гляньте, як видно надворі. Я бачу ввесь двір і садок. Мамо! Микола приїхав на білому коні! Ож подивіться. Та який гарний та ясний, як сонце, а на ньому золота одежа та червоний пояс.“
Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вікна.
„Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою?“ говорила Джериха та все христила Нимидору, христила вікна, христилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже літає перелесник.
„Ненько моя!.. Боже мій!.. Микола стає вогнем, піднімається й летить угору! Боже мій! Він полетів до неба і вже не вернеться до
