леному степу засмутив і без того смутні їх душі.
Сонце сіло. Почало смеркать. Микола назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осоки й розпалив багаття. Бурлаки полягали навкруги на свитках і дрімали. На далекому плесі кахкала дика качка, зашелестіла в оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорної ріллі. Крик замер, і ввесь степ знов ніби замер у сні.
Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко від багаття: щось ішло й прямувало до них. Хода була людська. Трава шелестіла під ногами. Людина ввійшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим світом чиясь голова, а далі заманячіло лице з чорними вусами. Просто до вогню йшов якийсь чоловік в чорній старій свиті, в драній шапці, з торбиною на плечах.
„Добривечір вам, люди добрі!“ промовив чоловік; „чи приймете до себе на ніч?“
„Доброго здоров'я!“ тихо й знехотя обізвались бурлаки, повернувши до того чоловіка голови. „Сідай, чоловіче, коло багаття та грійся, коли хочеш. Ми й самі думаємо ночувать отутечки просто неба на землі.“
Чоловік сів на порожньому місці коло вогню й поклав торбину коло себе. Огонь блиснув на його лице, і проти вогню заблищали його чорні швидкі очі й забігали разом по всіх бурлаках, неначе він дививсь заразом кожному в очі. Кирпатий, круглий, як картопля, ніс, коротке лице, чорні брови й блискучі, круглі, як терен, очі, гостре маленьке
