а типові витвори людської фантазії вічно обростають живим розумінням нових поколіннів.
Їх небагато в світі, тих, що вміли прогортати сперед своїх творчих очей гущину людської маси для споглядання страшної діялектики ідей, проблем, моральних питань: ну, наприклад, Софокл, сліпо-байдужий до тричи бездольного Едипа, а весь затоплений у діялектику ідеї фатуму, невідкличної долі. І тепер можна назвати письменників, що виводять живих людей для годиться, творячи їх загальними, шаблоновими (в доброму розумінні цього слова), звичними нам рисами, та надаючи їм ілюзорного існування й діяння, потрібних тільки для силуетного втілення певної своєї ідеї — такий Бернард Шоу, така наша Леся Українка, в якої драматизм мало не завжди побудовано на марксистській діялектиці ідей і то навіть у таких творах, що темами своїми нічого спільного з марксизмом не мають. А здебільшого дієва особа, тип, герой у письменника і в нашому уявленні вкриває собою тему й сюжет і провідні ідеї й над ними горує, користуючись ними, як матеріялом до характеристики його самого, як якоюсь часткою одного загального й складного цілого. Це також зрозуміло й пояснюється тим, що письменник розробляючи певну проблему в своєму творові, — звісна річ, мало не всі проблеми людського життя й відносин складні, тяжкі, драматичні, немилі, — захоплюється живим утіленням якоїсь ідеї, полюбляє сотворений ним образ і надихує його всіма прикметами живої конкретної людини, забезпечуючи йому тривале, довговічне чи й вічне життя. Таким чином, на такому психологічному грунті виникає ще за давніх-давен портретна манера письма, портретна література, повість, поема, роман, — сила літературних творів, де основну
