копаний в озеро, і вони попливли по озеру. Швидко зашелестів об човен густий оситняг, і Мокрина погнала човна між двома рядками оситнягу, ніби по канаві. Чисте, незаросле місце то звужувалось, то місцями розходилось ніби озерце, то йшло між очеретами, неначе широка річка, потім знов звужувалось, крутилось на всі боки, а далі човен заплів в таке вузьке місце, що ледве сунувся між двома стінами високого, як ліс, очерету. Мокрина спинила човна.
„Сиди-ж тутечки, Миколо, та жди мене. В це місце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозить тобі харч і чисту воду, доки мине лихо.“
Мокрина повернула свого човника назад. „Прощай, Миколо!“ промовила вона. Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвила свої гарячі, голі по лікті, руки кругом його шиї і впилась в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.
„Прощай, Миколо! Я тебе люблю й любити буду, хоч маю й пропасти. На добраніч!“ промовила Мокрина, і Микола тільки тоді опам'ятався, як зашелестів десь гнучкий очерет.
„Боже мій, що зо мною діється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластівко! Чи вже-ж оце я тебе мушу навік забути?..“
Місяць високо викотивсь на небо, як здорове кружало, і заглянув у човен через високий очерет. Микола сидів немов дерев'яний, схиливши голову. Здавалось що він був такий
