рочилась. Загремів страшний грім. Сонце впало з неба в річку. А блискавка все бігає по небі. Нимидора прокинулась і вся трусилась, ніби в пропасниці.
„Дочко моя! знов мені снився твій батько, і так страшно!..“ казала Нимидора дочці, і од того часу вона стала журиться і вдалась в сум та тугу.
Тим часом в народі пішла чутка про волю.
Та чутка, як хвиля на морі, звідкільсь пішла скрізь і дійшла до Вербівки. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах. Нимидора повеселішала. Вона думала, що от-от Микола почує про волю й може вернеться в Вербівку.
„Господи! коли-б мені пожити на світі хоч рік. Я знаю, що Микола вернеться, почувши про волю, і попрощається зо мною на цім світі за свою провину,“ говорила Нимидора.
Цвіли садки й одцвітались, а Микола не вертався. Вже зелене жито почало половіть, а його не було. Нимидора почала слабувать і залежуватись. Настала петрівка. Нимидора насилу одговілась. Вже її насилу носили ноги. Вона зсохла, зів'яла; лице поморщилось і потемніло; тільки темні очі блищали між жовтими зморшками.
Раз Нимидора сиділа коло вікна й дивилась в одчинену квартирку. В садку зеленіли вишні й груші, щебетали соловейки, а в далекому лузі між вербами кувала зозуля. Коли це проз самий її вид пурхнула в кватирку ластівка, покрутилась в хаті кругом стін, сіла на образ, пощебетала, знялась, знов пур-
