била, чи я тобі не годила? Чи я рано не вставала, чи я тебе не доглядала, що ти мене навіки покидаєш?“
„Ненько моя, ластівко моя! Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли-ж тебе, моя матінко, дожидать у гості? Чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи білими вишневими садками?
„Матусю моя, лебідонько моя! Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядати. Чи з заходу, чи зі сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матінко, бистрою річкою, чи буйним вітром, чи дрібним дощем, чи білою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш у вишневому садочку.
„Ненько моя, ластівочко, золоте насіннячко! Де-ж тебе посію, моя матінко рідна? Чи в синьому небі, чи в зеленому лузі, чи в вишневому садочку? Чи зійдеш ти зіркою на небі, чи розів'єшся повною рожею в садочку!“
Всі молодиці плакали й казали, що ніхто в цілому селі не вміє так гарно голосить, як молода Любка.
Поховали Нимидору на кладовищі рядом з її тещею й тестем. Любка посадила край могили вербу, а її чоловік поставив невеличкого хреста. Всі люди в селі жалкували за Нимидорою і просили бога, щоб їй хоч по смерті було легко лежати та землю держати, бо на цьому світі її життя було важче од сирої землі.
