колу Джерю людиною твердою у вчинках, вірною товариству, свому селянству, свому слову і вірною свому першому коханню. Йому треба було повернути Миколу Джерю додому, до села на громадську боротьбу лицарем без страху й без ґанджі, хоч ми знаємо, що здебільшого чи часто-густо бурлаки, втікачі з України, любо собі женилися й заводили нові родини на Херсонщині та Басарабії і доволі спокійно переступали через закони покинутого побуту й навіть церкви („На віру“ М. Коцюбинського). Мокрина, як і та Ізольда, завдає жалю серцеві Миколиному, нагадуючи його єдине, ясне кохання, вона дбає за нього на вигнанні, стає йому в пригоді в хвилини небезпеки, вона сама говорить йому про своє почуття. Вона, як і та, з європейського роману, без міри дужча, яскравіша від другої, рабині обставин і родинного обов’язку, рішуча і смілива, вона годна піти проти родинного звичаю та й хоч-би всього світу, щоб своїм вільним обранням та боротьбою за милого скувати свою власну долю; але така воля божа, як Микола каже, такий фатум того доладнього кохання, що зродилося на грунті селянського побуту й така логіка складання суцільної вдачі цього громадського борця, скажемо ми. Левицький спокійно розвязав епізод з Мокриною, давши цілком певне обгрунтування почуття Мокрини: всі слова, в аналогії до Нимидориних дані, виявляють велике напруження пристрасти, більшого захоплення сміливою зовнішньою красою Джері та його артистичним таланом, а не його суцільним внутрішнім світом і переживаннями.
„Грай, а я послухаю...“
„Мокрино, йди додому. Твій батько...“
„Про мене, нехай сердиться... Що-ж маю робити, коли ти мене з розуму зводиш...“
