знаючи ідеалу життя й, певне, не вірячи в ідеальне життя, він намагається в тій мінливій субстанції, піймати ознаки позитивної постійної величини, певної людини. І його позитивна людина годяща на всякий час, на наш також.
Пристосовуючи дані для характеристики Н.-Левицького формули в критичній літературі, можна їх прийняти й для цеї повісти, але з де-яким виясненням чи поправками. „Літописець своєї епохи“, каже С. Єфремов, і це правда, але не за гулящим і в нас Пушкинським образом літописця, списателя правдивих переказів, механічного тулителя одної казки до другої, а за иншим, що помалу виступає з-поза величезної історичної науково-художньої праці в наших літописах, іменем Нестора об'єднаних. В того були й певні тенденції й певні ідеали, був критичний апарат і велика ерудиція і він — коли згадати, що жив тисячу років давніше, — був нічим не згірший від наших нових істориків.
Тяжче було-б пристати до епітету В. Міяковського („Л.-Н. Вісник“ 1918 р.) — „письменник-народолюбець“, бо з словом народолюбець у нас звичайне звязується думка про виключне значіння народности, народу, простого народу в уяві певного типу письменників, що всю мудрість життьову покладали в селянстві й ставилися до нього безкритично. Тим часом цілий ряд творів Левицького, а „Микола Джеря“ особливо, показують нам, що ні про яку особливу любов Нечуєву до народу не випадає говорити: він просто таки иноді не має жалю до своїх селян, він ніколи не обмине неприємної чи й гидкої сцени з народнього життя, і ніякого прикрашування своїх героїв не допускається.
Одначе, ясно, що його симпатія вся на боці Дже-
