Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець і псалтир: і не раз в неділю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самі сиділи мовчки, згорнувши руки, зітхали, ніби й справді розуміли. Вони тільки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.
Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.
„Пошлемо, сину, в-осени старостів до Варки. В її батька є воли й корови, а в Варки чорні брови. Чого-ж тобі більше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину!“
„Може, мамо, так, а може й ні. Хто його зна, як воно буде.“
„Чому-ж ні? Чим-же Варка тобі не до пари?“
„Тим, мамо, що я її не хочу сватать.“
„Та чому-ж не хочеш? Вона-ж, хвалить бога, дівка здорова, робоча: буде нам поміч давати.“
„Одчепіться, мамо, з тією Варкою. Варка, та й Варка! Неначе більше дівчат нема на селі.“
„Оце, який ти! Наче мати тобі бажає лиха.“
Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дівчину, що недавно брала воду в березі.
„А кого-ж ти думаєш сватать? Може яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрієш, бо й ми убогі."
