віть не стогнав, і лице в його стало ніби припадать землею.
Микола пішов до батюшки й просив його висповідать старого батька. Батюшка прийшов, висповідав Петра, побачив, що він захляв, і звелів йому їсти в піст скоромне.
„Батюшко! Хіба-ж у мене душі нема, щоб я в піст їв скоромне!“ промовив Джеря тихим хрипким голосом.
„То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, і я тобі прощаю“, промовив молодий священик.
„Не буду, батюшко, їсти: гріха боюся. Я чоловік старий, не сьогодні, завтра вмру. Та й де того молока дістать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хліб та цибулю, та й хліба до нового не стане. Треба хлять, хоч і не хочеш.“
„Про мене, як знаєш! А я тобі раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, діду, охляв і захляв.“
Петро тільки рукою махнув.
В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синові не зачіпать осавули, не зачіпати пана, та робить мовчки панщину.
„Ти, сину, нічого не вдієш, а собі лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалі,“ промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з нього всю силу. Вся його сила пішла на чужу користь, в чужу кешеню, — на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки панії Бжозовській, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи та витребеньки.
