журнальне пісьменство усякові люде такі, котрі не вчились не то що в Кембріджському університеті, а тільки вчились в сільських школах, або здебілшого в учительських семинаріях, але були с кембріджською гордовитістю й авторітетністю. А коли хто з вчених виступав з украінською мовою в пісьменстві, то вносив відому теорію зьеднання нашоі мови з галицькою говіркою… бо загалом украінці дуже нахильні й навить прилюбні до усякових теорій… та сістем, та ще вони й оптимісти: думають, що все буде гаразд, та й роблять, як і великоросси, „на авось“. В цьому-то й вийшла закарлючка для нашоі літературноі справи, с котроі можна виплутаться хіба з неймовірною труднацією. Як наші сьогочасні журнали й газети не виправлять добре мови, то само по собі вони незабаром пірнуть у Лету, як пірнули „Шершень“, „Вольна Украіна“, „Громадська Думка“, „Слово“, і т. д. Редакціі наших газет повинні мать це на увазі, бо в нас теперички і читальники, і споживачі цього розумового поживку — це широка украінська публіка. Вона ж є й перший і найкращий цінува́льник і наш критик. Та й наш народ вже гаразд вміє цінувать украінські книжечки і таки добрє розбірає, що придатне для його, що гарне, а що написане поганою мовою. Єсть і в народі розумні, угаристі й хвацькі люде, митці і в ці справі. Про наших механичніх переймачів, та ще й з відомою тенденцією зьеднання нашоі мови с книжньою галицькою можна сказати приказкою: „Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило“. Вони з нетямучістю ведуть нашу літературу в різницю на заріз. Щоб не одбиваться од народньоі мови, сутрудовникам газет та журналів треба принаймні врядигоди йіздити на села, щоб побалакать з людьми. Тимчасом наші журнальні пісьменики сидять в редакціях по великий містах, замкнуті в кабінетах, мов сільські престарезні баби на печі. А якби вони побували на селі, та ще й повештались по ярмарках з записною книжкою в кишені, як вештаюся я що-року влітку та размовляю с селянами, то міні не довелось би, вживаючи будлі-які народні слова, ставить в скобках або в ла́пках переклад ціх
