Ми передовсім обурювалися на розкіл і змагалися на основі злиденних даних, які доходили до нас, розібратися, в чім же тут справа. Не було недостачі і в чутках, ніби Лєнін склочник і розкольник, за всяку ціну хоче встановити самодержавя в партії, а Мартов і Аксельрод не захотіли, мовляв, присягнути йому яко всепартійному ханові.
Але сьому в значній мірі протирічило становище Плеханова, як відомо, спершу дуже приязне й союзне з Лєніним.
Незабаром, правда, Плеханів перекинувся на бік меньшевиків, але це вже всі на засланню (і не тільки в Вологодщині, гадаю) прийняли яко щось таке, що погано характеризує Георгія Валентиновича. Такі швидкі зміни становища не в добрій славі у нас, марксистів.
Словом, ми були до якоїсь міри в ночи. Я мушу сказати, що російські товариші, які підтримали Лєніна, також не зовсім точно уявляли собі, в чім справа. Найміцнійшу підпору, без сумніву, подав йому А. А. Богданів, коли говорити про особи.
В сій площі прилучення Богданова до Лєніна мало, можна сказати, рішаюче значіння. Як би він не прилучився до Лєніна — справа пішла би, правдоподібно, значно повільнійше.
Але чому Богданів прилучився до Лєніна? — Він зрозумів боротьбу на з'їзді, передовсім, яко боротьбу за дисциплину; коли за формулу Лєніна голосувала все-ж-таки більшість (хоча 1 голос), меншість мусила підпорядкуватися, — а, подруге, яко боротьбу російської частини партії проти закордонників. Аджеж довкола Лєніна не було жадного славетного імени, за то з ним були майже суспіль усі делегати, що приїхали з Росії, а проти нього, по переході туди Плеханова, зібралися всі закордонні божки.
Богданів не зовсім точно малював картину так: закордонна партійна аристократія не хоче зрозуміти, що у нас тепер дійсно є партія і що передовсім треба числитися з колективною волею російських практичних робітників.
Без сумніву, ся лінія, яка вилилася тим часом в гасло: „єдиний центр і до того ж в Росії“ — підкупляюче впливала на багато російських комітетів, що досить густою сіттю розкинулися тоді по Росії.
Незабаром стало відомо, серед кого має успіх та чи инша лінія. До меньшевиків прилучилася більшість марксистської інтеліґенції столиці, — вони мали незаперечний успіх серед найкваліфікованійших робітників; до большевиків передовсім прилучилися саме комітети, себто провінціяльні робітники-професіонали революції. І се була, розуміється, переважно, інтеліґенція, без сумніву иншого типу — не марксиствуючі професори, студенти й курсистки, а люде, які раз назавжде зробили своєю професією — революцію.
Переважно сей елємент, якому Лєнін надавав таке величезне значіння, який він звав бактерією революції, і обєднався довкола Богданова в славетне Орґанізаційне Бюро Комітетів Більшости, котре й дало Лєніну його армію.
Нагадаю тут, що на запрошення тодішнього догодувачівського Ц. К. я їздив до Смоленська. Перед сим я бачився в Київі з тов. Крижановським, що грав тоді досить велику ролю, був близьким приятелем Лєніна, одначе хитався між чисто лєнінською позицією й позицією примирливости.
