У цім повільному, але певному темпі пересування, в цій природній красі й тиші, є щось таке, що спонукує до повільних згадок про давнє минуле, до споминів про все, що поєднується від давніх часів з цими місцевостями.
Адже Київ, — певно говорять найвидатніші вчені, — це найстаріше місце в східній Европі, де знайдено слід першої людини. Коли почали танути льодовики й береги Дніпрові вкрилися густими буйними лісами, ця перша людина з'явилася тут у вигляді й стані такому примітивному, такому дикому, що нам тепер це важко й уявити. Вона жила без жодних засобів для боротьби за існування; щоб втихомирити голод, вона повинна була піймати здобич, душити її живу, тремтячу, і перегризаючи горлянку, наїдатися гарячим м'ясом та кров'ю. А в лісах, навколо Дніпра, жили тоді мамути, носороги, ведмеді, велетенські олені.
За певного примусу над собою, за свідомого, так би мовити, напруження власної фантазії, можна, звичайно, уявити собі такі ліси, таких тварин на берегах Дніпрових і таку людину. Але все це в дуже далекій давнині, все це настільки абстрактна здогадка, що довго затримуватися на цьому чогось немає й охоти, хоч серед подорожніх є один добрий знавець цих справ і цікавий оповідач. Отож імпровізованих диспутів та дебатів на ці «доісторичні» теми нам вистачило до Трипілля. Верстов щось на п'ятдесят з гаком. У Трипіллі наші доісторичні розмови закінчилися оповіданнями про відомі розкопини професора Хвойка, що відкрив тут незнану доти культуру хліборобського народу кінця кам'яного і початку бронзового віку, так звану культуру трипільську.
Далі почалися розмови на теми вже історичні.
Та як же справді обійтися без історичних розвідок в цих місцях, коли сама історія — плутана, важка, кривава історія українська наступає на нас з обох берегів Дніпрових довгою смугою століть.
Вітряки на горах трипільських довго стежать, слідкують за нами. От-тут і згадується старовина: як Святослав, рятуючись від переможців-половців, — «вбеже в Триполь»; як Трипілля правило за оборону Київа від нападів степових кочовиків.
