Враз… (як вдарив грім Охріма!)
Перед самими очима
Пролетіли чорні пси…
(Й досі чуть їх голоси!…)
Але що це? Сон? Між псами,
Що летіли блискавками,
Пес його колишній був!
Хрін відразу й не збагнув.
„Дожену! вперед! Що духу!“
Крикнув, скинув капелюха
І рванувсь, як тільки міг.
Кволий пес за Хріном біг.
Довго гнались, рвали сили,
Вкрились порохом, упріли.
Хрін пристав і витер піт,
А в очах крутився світ.
В пса була своя турбота:
Язика не втягне в рота, —
Ні сюди, ані туди,
А два кроки від води!
Лютий Хрін… та хилить втома…
Але в лісі Хрін, як вдома:
Сів він, чоботи роззув
І не счувся — як заснув.
Ліг і пес, та як заснути:
Їсти хочеться і чути
Наче щось смачне пахтить…
Аж у шлунок дух летить.
Пес підвівся… носом тягне:
Справді: щось чудесно пахне,
Наче варять десь обід…
Та це ж пахне від чобіт!
