ЛЕНІН
Одна за одною спішать і щезають хвилинки…
І зморшки напружують хвилями горде чоло,
і очі, як леза, — здається, приперли до стінки,
і раптом проллються усмішкою, сонцем, теплом.
Рука, як рука, — чоловіча, робоча, смаглява, —
— Робити невтомно, нестримно, хоч цілу добу!
А літери — гук: — Індонезія, Індія, Ява! —
— Доволі знущання! — Дорогу, дорогу рабу! —
Запилена пара, жилетка. Побиті ботинки,
Краватка на боці. — Звичайна фігура. Ну, да!..
Та гостро і чітко — нестримні маленькі хвилинки! —
— Навіщо ботинки?! А людство! Комуна! Мета!
Над вечір. — Удома. — Один. — Телефон, — Установа.
— Надіє!
— Я знаю! — Голодний! — Там каша, — бери!
