— А ти відкіля це знаєш? — замість відповіді спитав Артем.
— Знаю, довідався...
— А знаєш, за що її тоді заарештували?
— Ні...
— У неї зупинився Петро... Власне, зайшов до неї в школу, коли був у селі з своєю ватагою...
«Значить, Віра Павлівна потаїла від нього подробиці»,— різнула неприємна думка Андрія, і він спитав:
— А Віра Павлівна про це знає?..
— Думаю, що не знає... Марта нікому не говорила, в чому саме її тоді обвинувачували... Я довідався стороною... Я навіть не знав, що то мій брат робив тоді наскок... Пізніше довідався...
— А на чому ти з братом розійшовся?
— Він домагався використати мій винахід у справі мені ворожій. Я ж рішуче повстав проти цього...
Чмир слухав, і в голові йому потроху прояснилося. Він уже ловив ниточку, що допоможе йому розплутати справу. Щоб зібратися з думками, він ухвалив залишити Артема і йти до себе.
— Ти, Артеме, будеш робити все, що я не скажу? Але я бачу, що будеш. Тільки сам нічого не роби й поводься з усіма так, як і раніше.
— Добре. А що ж ти мені скажеш робити?
— Поки небагато. Помацай цього монаха, що ночви довбає, чим він дихає... Він, на мою думку, підозрілий... Тобі це зручніше зробити...
— Гаразд...— сказав, подумавши, Гайдученко,— тільки мені здається, що він ніякого стосунку до цієї справи не має... Це якийсь анархіст, що одкидає життя й мимрить свою химерну філософію про стихії й самотність... Загалом він якийсь прицюцькуватий... І ото його бажання вступити до комуни є наслідок тієї прицюцькуватості...
— Однаково ти з ним поговори... Я з ним говорити не можу... Ти краще це зробиш... Спробуй його наштовхнути на відвертість і таке інше...
Розмова обернулася на ділову, і Чмир виходив із мезоніна спокійний і урівноважений, як завжди перед відповідальною роботою і в небезпеці. Беручись за відповідальну й небезпечну справу, він ставав холодно розміркований та витриманий. Так само й тепер він, не гаючи ні хвилини, складав собі план дії, щоб завтра взятися його переводити в життя. Перше, що треба зробити, це пильно сте-
