ши собою, зовні спокійно підійшла до ліжка й сіла поруч Марти.
— Ти його кохала?
Марта кивнула головою.
— Папери ти вкрала?
— Ні...
— А хто ж? Ти знаєш?
— Не знаю... Дід Данило намагався украсти, та не встиг... Хтось інший раніш украв...
— Це ти правду говориш?
Марта підвелася на лікті і, дивлячись просто в вічі Вірі Павлівні, промовила з невластивою їй твердістю:
— Віро, не для того я говорила правду про свій ганебний вчинок, щоб тепер брехати.
У цих словах почулася і образа і гнів. Віра Павлівна пильно глянула на Марту, і їй стало ніяково, що вона так мимоволі образила дівчину. Справді, коли вона призналася у всьому, то хіба не заслуговує на довіру в дрібницях? Але як же ж бути далі?
— Марто, треба подумати, як виправити твої помилки... Треба подумати... Я поговорю з Артемом...
Марта злякано замахала руками.
— Не кажи нікому! — вигукнула вона.— Не кажи до якогось часу! Я подам знак, коли ти можеш розповісти! Ради всього святого, не кажи поки! Ну, ти хороша, благаю тебе, не кажи! Ну, день-два тільки!
Марта благала милосердя, і Віра Павлівна піддалася й дала слово мовчати.
ЗАПИСКА НА ОДВІРКУ
Зранку наступного дня Чмир ходив насуплений і підозріло дивився на всіх. Він кілька разів заводив розмови з комунарами, та відповіді були недоладні й нічого не пояснювали Чмиреві.
Об обіді, стоячи на подвір'ї, він помітив, як Марта крадькома вийшла з сіней і, озирнувшись навколо, попростувала до воріт. Вона, видимо, не помітила Чмиря, що притулився до дверей сарая, ховаючись од дощу.
Марта пішла поза парканом садиби й невдовзі зникла за будівлями.
Чмиря як електричною іскрою пройняло. Він стрепе-
