мені спало на думку відшукувати їхнє класове коріння... Я й сам не знаю, чому я раніше до цього не взявся... Та, певно, про це ніхто не думає, коли має справу з живими людьми, що весь час маячать перед очима, а ці люди були мені близькі, а деякі й залишилися мені близькі... А от коли подумав про соціальну природу, так раптом аж здивувався: кожне з них відбиває саме те оточення, з якого вийшло...
Я згадав про свої придумування та фантазування і розказав їх гостеві. Гість подивився на мене і з легенькою усмішкою відповів:
— Знаєте, у вас є нюх... Уявіть собі, що й я думав приблизно так... А втім...
Місто потроху притихало за вікном. Кроки пішоходів по асфальту, не приглушені міським шумом, ставали чіткіші, а коло лампочки в кімнаті кружляли міріади нічних комах і жуків. Гість говорив, і я тільки зрідка перебивав його запитаннями або пропозицією покуштувати вина.
І що далі говорив мій гість, то виразніша ставала картина подій і люди починали жити живим життям.
І що далі я слухав просту мову мого бесідника, то вагання зникали і події наливалися змістом, як овоч соками, визріваючи під мудрим сонцем...
Так, про це треба писати! Хай моя письменницька рука буде менш вправна, аніж мій гість у розповіді, — події й люди говорять самі за себе і урятують читача і від порожнечі авантурного оповідання, і від нудоти літературної доброчинності.
Голос мого гостя щодалі набирає твердості, немов в його уяві повстають події давноминулих літ, його настрої передаються мені, і мене починають печалувати незгоди і радувати радощі героїв.
У нічній тиші за вікном цокають підкови далекого візника і лунко віддають у вогкому повітрі. І слова мого бесідника дзвенять у нічній тиші кімнати і збуджують в уяві події та картини давно пережитого...