— Сказати певного нічого не можна, хоч і є підозріння... Та проте це нецікаво...
— Як то так нецікаво? А я хотів запропонувати вам послуги для розшуку пропалого...
— Ну, ви, мабуть, нічого не допоможете...
«Чого це я з ним патякаю тут?» — думає Гайдученко й не находить виправдання своїй балачці. Він встає зі свого місця коло вікна й наміряється йти, але Карлюга гостинно припрошує посидіти ще й поговорити.
— Я оце, одверто кажучи, хочу йти звідси. Набридла мені ваша комуна...
— Куди йти? — здивовано питає Гайдученко.
— Вибрав собі закуток глухий, глухий! Туди й піду жити. Треба втікати од усього, що має ознаки цієї безглуздої метушні, що зветься життя... Набридло... Я ж утік од усього, і от знову ви поставили мене в близькі стосунки з метушнею... Ні до чого це людині... Стихія життя втратила свою владу наді мною, я вільний спостерігач тієї стихії, не більше...
Карлюга починає довгий виклад своїх поглядів на життя, і в голосі йому бринить інтимне тепло. Та його філософія самотності й відмовлення від активної участі в житті починає дратувати Артема.
«Наб'є собі людина в голову дурниць і думає, що вона вже самого Саваофа за бороду держить... Скажіть, будь ласка, який шляхетний син нешляхетного батька!» — думає він докірливо, але слухає далі.
— Той Велетень, що спородив мене і виняньчив, щохвилі простягає до мене свої лабети, як спрут, але я добре вивчив його характер та звички й призвичаївся своєчасно уникати полону...
«Га! Яка «абсолютно вільна людина»! Тільки подумати, що ще такі дурні не перевелися!. Але хто ж то такий, той Велетень, що хоче ухопити в свої лабети шляхетного свого сина?»
— Це що ж, люди або людство простягає до вас свої лабети, щоб знову вас полонити? Чи щось інше ловить вас? — Гайдученко питає й посміхається нарочитою глузливою посмішкою.
— Не людство, звичайно, а дух життя, метушлива субстанція, що живе однаково і в людині, і в самій природі... Тут і біологія, і зоологія, і загалом фізика... З усім цим я порвав пуповину, і ніщо не поновить її, і ніщо не зв'яже мене з тим, що зветься життя...
