— Надворі така гидота! — каже він тоном дячихи, що хоче вести пристойну салонну розмову з гостями.
Несподівана посмішка проскакує на губах Марті, і вона відвертається до огню.
Але годі. Карлюга хоче бути серйозний. Він підсовує колоду ближче до Марти й сідає.
— Я хотів про дещо поговорити з вами... власне, вияснити деякі питання, що надзвичайно мене цікавлять...
Марта не ворушиться. Вона стежить за полум'ям у грубі й хитає головою, припрошуючи говорити.
— Ви тієї ночі... серйозно думали?..— Карлюга зам'явся.
— А вам яке до того діло? — прискаливши око, говорить Марта, але Карлюгу це не збиває з тону.
— На ваш погляд, мені, звичайно, ніякого діла до того немає, але насправді, тобто на мій погляд, у мене багато до того діла... Бо, бо... я розгадав вас і тому-то й чіпляюся до вас із розмовами... Пробачте, але коли я вам набридаю, ви тільки скажіть — і я...
Марта немов лякається цих слів і упередливо махає рукою:
— Будь ласка, говоріть... Я охоче слухатиму...
Після розмови з Вірою Павлівною Марті стало легко, немов вона довго тягла на плечах важкий тягар, а тепер скинула й почуває себе краще. Вона ніби морально випросталась, зляканість з її очей зникла, і природжений гумор почав посідати місце затурбованості. От і тепер Марті чомусь легко говорити з оцим коміком, як вона сама собі називає Карлюгу, і вона не вагаючись може розповісти йому багато такого, чого вона не скаже найближчому другові.
Вона так мало говорить останнім часом, і їй кортить поговорити.
— Я дуже радий... дуже радий...— «Чи вона чула мої слова про кохання, коли лежала напівпритомна?» — думає Карлюга й провадить далі:— Я, коротко кажучи, знаю, що у вас горе... Я знаю, що вас розлюбила людина, якій ви довіряли ціле життя...
Марта здивовано піднімає брови, і іскорки гумору гаснуть їй в очах.
— Він вас не любить, це я напевно знаю, він хоче вас використати, як використовує двірник куховарку, що краде для нього панські котлети...
Ще більше здивування відбивається на обличчі Марти.
— Боже борони, я не хочу на щось натякати... я тільки
