Петра й одразу відчуває, що ставить недоречне питання. Він нітиться й говорить попередливо:— Звичайно! Звичайно!
— Я ж тут між ворогами! — каже Петро й додає: — Я ж Хворост!
Але Артема це не дивує. Він знав, що під ім'ям Хвороста крився його брат. От тільки чого це він прийшов до нього? Чого йому треба? Чи, викравши документи, він ще хоче чогось од нього? Хвиля обурення й огиди до цієї людини, що звалася його братом, налетіла на Артема, і він уже ладен був вп'ястися йому в горло й вимагати повернути папери, як Петро промовив:
— А ти в комуністи пошився? Га? — Петро глузливо засміявся собі в бороду, і Артем бачив, як тряслося від сміху тіло братове, а самого сміху він чомусь не чув. Артем мовчки подивився на брата й ступив два кроки до нього, не спускаючи очей.
— Чого тобі від мене треба?
Петро перестав сміятись, і зненависть виблиснула в його зіницях. Він став перед згорбленим Артемом стрункий, як тополя, і міцний, як скеля.
— Чого мені треба? Ти думаєш — твоя більшовицька шкурка? — він говорив, розставляючи слова й хижо посміхаючись білими зубами з-за чорної бороди.— Ні, братику! Шкурка твоя мене не цікавить! Ціна не висока!
Артем загрозливо шарпнувся до брата, але, побачивши у руках того пістоля, наставленого в груди, зупинився.
«Коли він витяг зброю?» — промайнула думка, але навіщо це знати, коли він запевний бранець цього звіра і він може робити з ним усе, що захоче. Артем люто прошипів, немов кинув шмат гною в обличчя:
— Ти... бандитська морда! — і слова вилетіли з його горла з хрипом придушеної людини.
— Не нервуйся, братику, і не псуй собі даремно нервів та крові. Я вже не той, що був колись, і прийшов не на побачення з «рідним братом», а маю серйозну справу... Пробач, що зневажливо поставився до твоєї шкури!
Він дужими руками взяв Артема за стан і посадив його проти себе. Артем не виявив опору і, як безвольна лялька, сів на стілець, та, немов загіпнотизований, дивився на Петра.
— От бачиш, ти вже й заспокоївся! З тобою тепер, чого доброго, можна буде договоритись...
Артем похмуро мовчав.
