від огню в грубі, й ті відблиски вабили її затишком і теплом.
Вітер налітав злим демоном і хапав холодними зубами за поли її кожушанки і тягнув кудись в темну пащу ночі. Ноги самовільно ступали по мокрій землі, і звуки від її кроків не долітали до вух, гублячись у чорному шумливому хаосі...
Марта озирнулася востаннє, але не побачила відблисків з хати. Вона тільки відчула, що той убогий притулок подоланого стихіями Карлюги у неї за плечима, і вона не повернеться до нього, хоча б їй довелося загинути отут, у чорному лісі.
«А коли б там був Петро?» — стало підступне запитання, і Марта, як громом вражена, зупинилася.
«Виходить, що поворот може бути й до комуни, аби там був Петро? А що ж вона тоді?»
Знемога розлилася тілом, і дівчина присіла під зваленим деревом. З темряви гоготав вітер і злісно шарпав поли невидимими руками.
«Аби Петро? А коли Петра не буде, тоді куди?»
Марту закружляли демони заперечливих думок і вагань, і бездоріжна ніч зазирнула у її безпричальну душу...
ЗАКЛЯКЛИЙ ТРУП
Буря бушувала над лісом, але пітьма розвіялася, і в соснах лежав день, зелений, як утопленик, що його витягли з зеленої трясовини.
Десь пробивалося світло холодного сонця, та не гріло воно ні землі, ні людей, а було холодне під цим скаженим вітром, що залазив під одежу й студив виснажене тіло своїм диханням.
Чмир стомився і сів спочити. Він відчув справжню втому, що наливала важким оливом і ноги, і руки, і навіть думку, що ледве ворушилася під черепом.
Сидіти довго не можна було, бо вітер починав остуджувати спітніле від довгої ходи тіло, та й сон намагався склеїти важкі повіки. Чмир устав, поправив пістоля й рушив лісовою стежкою, щоразу зупиняючися, щоб прислухатись. Йому здавалося, що раптом він почує стук ворожих копит і доведеться або сховатись, або стати до нерівного
