— Усе внизу...
Артем дістав ключі з шухляди й кинув коротке:
— Ходім.
Петро пішов слухняно за братом, і йому здавалося, що Артем от-от упаде, що в нього може порватися життя, до краю напружене хоробливим безсиллям.
На темних сходах присвічував сірниками Петро, а коли вийшли у двір, сірники взяв до своїх рук Артем.
— Світити не можна... Я винесу на подвір'я...— сказав Артем, відчиняючи двері до льоху. Він сховався в темряві, а чорні тіні щулились попід стінами й чекали.
Раптом брязкіт скла розітнувся в будинку й потому постріл.
— Що там?! — вигукнув Петро, схопившись за зброю.
— Утік, пане отамане, утік той, що ви наказали затримати!..— казав, засапавшись, озброєний чоловік, вибігши з дверей будинку.
— А куди ж ви дивилися, йолопи! — нагай отаманів свиснув у повітрі, і людина зойкнула.— Негайно наздогнати!..
У пітьмі зачавкали ноги, а отаман лишився коло льоху, нервово стьобаючи нагайкою.
— Артеме, чи довго ти там?
З льоху вийшов Артем, несучи важкий бідон. Він поставив ношу й сказав:
— Тут півтора пуда... термініду... Він на повітрі горить як гас, але в оболонці...
Артем несподівано чиркнув сірником над бідоном, і полум'я вогняним стовпом витяглося вгору й освітило сліпучим світлом все навкруги. Присутні інстинктивно відскочили назад, і раптом один по одному схопилися бігти. Останній побіг отаман і почув за собою слова брата:
— Тікай! О! О-о! — кричав Артем у сліпучому світлі. Він побіг за ворота, і раптом сам запалав велетенським огняним стовпом. Огняний стовп вертівся вихром по дорозі, освітлюючи темний ліс і обертаючи на пару холодний дощ. І з темних хащів, тікаючи на зморених конях у глиб лісу, бачили озброєні люди вогняні стовпи й чули громові вибухи в садибі.
Спереду ватаги суворий, як Каїн, їхав Петро Гайдученко і в безсилій злобі тиснув острогами боки коневі. Він не може послати на тортури зрадника України, він не може висмикати у нього нігті і здерти шкуру живцем... Він уже нічого не може йому заподіяти!..
