за сто верст до того села, куди поїхала вона. Андрій піде туди, щоб повідомити її про смерть чоловіка й про всі обставини смерті, і так виконає свій товариський обов'язок перед Артемом.
Та от Чмир аж здригнувся від думки про Артемові папери. Як він міг про них забути, коли вони таять у собі таку силу? І коли з'явилася ця думка, все попереднє відлетіло, як пух під подувом дужого вітру. Так, він насамперед мусить одшукати папери, а потім уже решта. Решту він знав,— решта буде там, де живе Віра Павлівна...
Чмир підвівся, щоб іти в той бік, де найпевніше можна знайти і Марту, і того стрункого чорнокрилого отамана, що так жорстоко помстився над своїм братом. Андрій більше чуттям, аніж розумом, знав, що смерть бандита буде тим, без чого не можна йти до Віри Павлівни і без чого він не спроможеться жити як чесна людина. Він мусить, і це «мусить» увійшло, як набій, у його серце, і лежало там затаєною вибуховою силою. Він знав також, знав без слів, що ту вибухову силу він мусить таїти, аж поки не прийде слушний час її використати.
Чмир відчув полегкість, немов розв'язав складне завдання, і глибоко зітхнув. Голова його підвелася, і він ясно дивився тепер у далину сизо-зеленого чатовиння, як мореплавець, що під буряну й темну ніч нарешті побачив маяк і може прямувати до нього через невідому й страшну темряву.
Жвавіше заступали ноги, вільніше дихнули груди, і небо стало тепліше й ласкавіше...
«А Марта? Що робити з цією убогою зрадницею, що передалася ворогові?»
Чудне запитання,— він розчавить її, як жабу, та й годі...
Чмиреві огида поповзла у грудях, і він плюнув на дорогу.
«Вона хвора, Андрію...» — згадав Чмир Артемові слова, і йому зробилося ніяково, немов він, дужий мужчина, хотів убити несвідому дитину...
ДОРОГА ДО ЩАСТЯ
Ураган звуків оглушив Марту в лісі, і вона втратила здатність орієнтуватися. Відчуваючи під ногами дорогу, Марта, проте, не знала, куди веде та дорога. Ліс кружляв у буряній темряві, як чортячі релі, що на них насідало
