— Не легко нам доведеться попервах! — висловив уголос свою думку Гайдученко.
— Що важко, то нічого, аби дійти мети... Погано буде, як щось стане на перешкоді...
Товариші помовчали, кожен думаючи про своє.
— Сволоти ще багато по лісах...— проголосив свою думку Чмир.
— Нічого! Ребер, щоб прострілювати, у нас вистачить,— відповів з усмішкою Гайдученко.
— Та мене вже раз прострелили, мені не страшно, а от тобі як?
— Дивлячись на тебе, і мені байдуже!
Товариші потиснули один одному руки, і в тому потиску Гайдученко відчув мужню підтримку людини, на яку можна цілком звіритись.
ЛЕГКОВАЖНА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ
Непривітна порожнява охопила Карлюгу, коли він переступив поріг своєї кімнати. Ніч струмила в шибки своє тьмяне світло, та не освітлювала кімнати, а тільки допомагала орієнтуватися. З певністю звиклої людини Тома підійшов до ліжка й сів. Йому не хотілося спати, хоч час і був уже не ранній. Десь під підлогою шаруділи миші, сковзалась на шибці осіння напівдохла муха, та пахтіли свіжі липові тріски. Тома підносився думками на абстрактні позиції свого «я» і оглядав події минулого дня. Вони, ті події, не викликали нічого, крім тихої лагідної нудьги. Навіть згадка про гострі слова Гайдученкові не порушила душевного спокою.
Тома полишив дрібниці й думав, як урятувати свою самотність, що він її плекав ось уже два роки, самотність стомленої життям людини, ту цілющу самотність, що притамовує болі й надає невимовної лагідності...
От і тепер, здається, нічого не змінилося проти попередніх часів,— і шкребеться миша під підлогою, і муха шарудить на склі, а немає певності, що хтось брутально не порушить цей затишок і не розіб’є зачароване коло самотності.
Немов на доказ можливості цього, знадвору почулося
