— Довбаєте? — спитав він Тому, коли той виліз із-під січкарні.
— Довбаю... дурне дерево...— пояснив він, а Чмир не зрозумів пояснення і спитав:
— Чому дурне?
— Дурне, бо роби вільно з ним, що хочеш... Коли б розумне — не дозволило б...
— Гм...— невиразно промимрив Чмир і взяв французького ключа.
Він довго ще вовтузився коло січкарні, а Карлюга дивився на нього й думав, яким би способом випитати в цього чоловіка про Гайдученка. Адже ж він усе знає, бо це ж, напевно, він був учора в кімнаті Гайдученковій. Кому ж міг агроном звіритись, як не цьому майстрові? Певно, і він такий само мрійник, як і агроном, і через свою темноту допомагає винаходити те, «що давно винайдено».
— Тут живете? — спитав Чмир.
— Он там, на другому поверсі...
— Чув, чув про вас... Розповідали мені... Так...
— А що розповідали? — поцікавився Тома.
— Розповідали, що ви тут людей морочите... Ворожите чи чаклуєте людям...
Чмир з посмішкою подивився на Карлюгу.
«Кат зна, чого про мене не говорять»,— подумав Тома і роблено усміхнувся.
— Ні, я людей не морочу. Я не піп і не циган, щоб морочити. А вам це, напевно, казав якийсь дурень.
— Коли б то дурень, а то людина розумна й статечна... Да...
Ці слова обурили Карлюгу. Він ледве утримався, щоб не образити Чмиря. «Чим, власне, винна ця людина? Ну, сказали йому, а він переказує».
— Ну, то тій розумній людині дурень казав,— примирливим тоном мовив Карлюга і перевів розмову на інше.
— А як ваша комуна?
— Та комуна нічого... Гарнізується!.. А ви що, чи не хочете пристати? — несподівано запитав Чмир.
— Ні, приставати я не маю наміру... Не бачу потреби... Та й нічого у вас не вийде...
— Як то не вийде? — здивувався Чмир.— Нас уже затвердили в повіті, а навесні землі наріжуть...
— Не вийде, бо ви та Гайдученко, може, розумієте, що робити, а решта — як те моє дерево...— сказав Карлюга
