та Гайдученка, бо боялися, щоб, бува, не розсердилися «начальники» і — гляди — не вигнали їх на зиму.
Як не бився Гайдученко, доводячи, що всі в комуні рівні і що вони, коли незадоволені ним, можуть скинути, ухваливши відповідну постанову, та селяни, затуркані довгим поневірянням у мандрах, недовірливо хитали головами, мовляв, розуму випитує, а випитає, хто проти нього,— і вижене з дітьми проти зими з хати.
Що ж найбільше бентежило комунарів, так це ставлення сусідніх селян до нарізу землі комуні. Вони добре розуміли, що особливих симпатій до них місцевого селянства не може бути, бо ж їхнім коштом нарізуватимуть землю...
Тільки жваво й невтомно працював Чмир. Він приніс із собою виховану на фабриці дисципліну в роботі і холодну розміркованість організованого виробника і працював, як машиновий механізм, незважаючи на недостатній заживок. Його можна було бачити цілий день на дворі і в хлівах, заклопотаного, з струментом у руках коло попсованого реманенту. Здавалося, що його кремезна постать не знала втоми, а руки, як загартовані обценьки, тримали струмент, орудуючи над металом і деревом.
Раз, дивлячись на Чмиря, Артем Петрович сказав жартівливо: «От дивлюсь на тебе, Андрію, і думаю, що будуть робити такі люди, як ти, коли вся чисто робота буде перекладена на машину?»
Чмир спочатку не зрозумів жарту, а зрозумівши, відказав: «Мабуть, доведеться щось вигадати, щоб... робити...» — і взявся знову за перервану роботу.
Тепер, ідучи лісовою стежкою, Гайдученко посміхнувся, згадавши це, і бадьорість теплими струмочками розлилася по м’язах.
Останнім часом поміж комунарів поширилася панічна чутка, що з Волині наближається якась ватага і нищить Усе, що пахне більшовицькою владою та «камуною». Жінки шепотілися між собою, а ночами тривожно прислухалися До кожного шелесту...
— Бояться,— похмуро говорив Чмир на ухо Артемові,— треба чимось заспокоїти...
Та заспокоїти не було чим, бо чутки почали підтверджуватись насильствами бандитів, і одне міг тільки говорити Чмир переполоханим селюкам:
— Застрелять, то мене й агронома, а не вас... Нам треба боятись, та ми, як бачите, не боїмось...
Гайдученко зітхнув і повернув на стежку ліворуч.
