особистого дрібненького щастя ухилитись од моральних зобов'язань.
Віра тоді коротко сказала: «Ти, Артеме, забудь мої дурні слова, я більше їх не скажу...»
Та минув рік, і вона забула свою обіцянку. Вона знову кидає йому глузливий докір тільки за те, що він не зумів, як доброчинний міщанин, обставити її родинне «кубелечко»!
Артем Петрович, доївши картоплю, поклав виделку на стіл. Він мовчки підвівся і, ні на кого не дивлячись, пішов до себе нагору.
Віра Павлівна, як раніш, сиділа проти столу, схиливши голову, і не поворухнулася, коли Марта грюкнула стільцем, підійшовши до столу.
— Віро, як тобі не сором! Ти ображаєш Артема, що ладен усього себе віддати праці! Сором!
Голос Марти звучав сталевою, туго натягнутою струною. У ньому дзвеніла певність переконаної людини й суворість аскета.
Віра Павлівна підвела голову, і губи її ледве вимовили:
— Не докоряй хоч ти...
Потім вона підійшла до Марти і, схилившись їй на плече, заплакала. Марта, як дитину, пригорнула свою подругу, а коли та заспокоїлася, запитала:
— Ну, чого ти нервуєш?
— Ах, Марто, Марто! Ти нічого не розумієш або вдаєш, що не розумієш... Ти ж чула, що сказав Артем?.. Нам загрожує небезпека, ми можемо померти, і я б померла, коли б...
Віра Павлівна витерла сльози, і рішучість забриніла в її словах. Вона немов зважилася сказати те, чого не казала довгий час, і тепер намагалася сказати так, щоб ця дівчина зрозуміла її, а не поклала на карб гістерії.
— Я б з радістю померла, коли б знала, що є за що... помирати...
Марта відсахнулася від подруги й дивилася на неї пильно, звіряючи — чи вона, бува, часом не помилилася або чи не жартує з нею.
— Я тебе, Віро, не розумію... Я гадала, що в тебе немає сумнівів у справі Артема... Я думала, що ти свято переконана, як і він...
— Я була переконана...
— Так що ж тепер?
— Тепер у мене порожнеча...
