— Може б, посидів дома? — нерішуче спитав Чмир, і одразу йому стало ніяково за це боягузливе запитання. В думці вилаявши себе, він додав: — Проте коли справа з колективом, то треба йти... Морально підтримати треба...
Артем Петрович тонко усміхнувся собі у миршавий вус, розгадавши дипломатію товариша, і подав йому в'язку ключів.
— На всяк випадок, на тобі ключа від мезоніна... На всяк випадок... В разі пожежі постарайся вихопити скриньку, що під столом...
Ці розпорядження Артем завжди давав Чмиреві, коли йому припадало виїздити на довгий час у своїх службових справах, і та таємнича скринька почала видаватися Чмиреві за сховище неймовірних див, що їх навіть на люди показувати не можна.
Дід Данило стояв неподалік і пильно вдивлявся в небо, а коли побачив, що Артем рушає, і сам почвалав до сараїв.
— Гаразд,— сказав Чмир, кладучи ключа до кишені,— вітай товаришів... Та гляди,— додав він тихше,— щоб не попастись кому не слід...
Гайдученко потис руку товаришеві й пішов з двору. Він завжди до волості ходив пішки й тільки там брав підводу.
Ні Гайдученко, ні Чмир не помітили, що під час їхньої балачки у сінцях, що були при вході до Карлюжиного приміщення, хтось стояв. Не більше як через п'ять хвиль Карлюга вийшов із свого сховища і підійшов до робітника.
— Здоровенькі були... А я оце, видужавши, знову про те ж...— почав він, звертаючись до Чмиря.
Чмир, тримаючи рушника через плече й розчісуючи голову, відповів на привітання й слухав, що скаже йому ложкар.
— Про те ж, про що раніше говорив...
Карлюга допитливо подивився в очі Чмиреві й додав:
— Я, знаєте, хворів, і тому не міг особисто поговорити з вашим головою... От коли б ви його покликали...
— Він допіру пішов до волості...
— Ох, який жаль...— сказав Карлюга з удаваним жалем.
Перекинувшись ще словом про погоду, Карлюга почвалав до своєї хати.
Підозріння, що на горищі він здибався з Чмирем, тепер розвіялися. Нічого було тому підглядати вночі за мезоніном, коли він може зайти туди, коли схоче, і подивитися все, чого не забажає. А може, він стежив за ним, Карлю-
