ву?» — катувався запитаннями Андрій, і несмілива надія, що в скриньці, може, нічого важливого й не було, що якось-то все обійдеться, розвіювалася, коли згадував він останні слова Гайдученкові, як той ішов із дому.
Комунари трималися замкнуто, і кілька разів Чмир помічав, що вони замовкали, забачивши його. Самотність людини, що звикла до роботи в колективі, є найжахливіша самотність, і цю самотність він тепер зазнав.
Зовні спокійний, немов нічого особливого не трапилося, Андрій зайшов до житла Гайдученків. Віра Павлівна сиділа коло вікна і, користаючись із рештків денного світла, читала. Коли Чмир переступив поріг, вона склала книгу й устала назустріч гостеві.
— Ну що, нічого немає? — спитала Віра Павлівна й насторожено чекала відповіді.
— Нічого... Навіть натяків на сліди...
Віра Павлівна розпачливо заломила руки й стиснула щелепи. Її всю трясло, як у пропасниці, і, щоб заховати свій стан, вона опустилася на стілець.
— Що ж робити? — витиснула вона з себе і з надією на порятунок подивилася на Чмиря. Андрій ніяково потупив очі, і болісне відчуття сорому, що він, обкурений порохом вояка, безсилий щось вдіяти, гостро пронизало його серце. Справді, що робити?
Зібравши всю свою витриманість, Чмир мовив черствим тоном військового наказу:
— До приїзду Артема нема чого робити. Спокійно чекайте, не хвилюйтесь. Справу полагодимо, того будьте певні.
Так доводилося йому колись казати в скрутні хвилини обдертим і голодним червоногвардійцям, коли в оточенні ворожих багнетів ті втрачали віру в перемогу. І диво дивне — сам він починав вірити в перемогу над ворогом, якого до того вважав нездоланним. І на смерть роковані хвилину назад люди виходили переможцями.
Слова Чмиреві помітно вплинули на Віру Павлівну, і вона трохи заспокоїлася.
— Це така жахлива несподіванка для Артема!
— Власне, я не зовсім розумію, що там у тій скриньці було?
— Записи робіт чи не за десять років... Це загальмує його працю на цілі роки...
Чмир усе ж не розумів, чому працю Артемову може загальмувати зникнення записів.
