Останні слова викликали видиме задоволення комунарів. Вони заворушилися, як діти, що їм у страшній темній кімнаті раптом засвітили світло.
— А весна прийде, так заживемо, що й чортам тошно буде! Реманент уже відпустили, дадуть коні й зерно на засів...
Поговорили ще й почали розходитись на спочинок. Тільки дід Опанас, що ввесь час мовчав, не втримався висловити свої побоювання, що все тільки обіцяють і землю, і реманент, і коней, і зерно, а чи дадуть — невідомо...
Але на діда тепер дивилися насмішкувато. Його авторитет був підірваний.
«Чисто тобі діти,— думав Чмир.— Їм усе подай готовеньке! Селюки, одно слово!»
Він провів Віру Павлівну до її кімнати, і вона, потиснувши руку на прощання, пошепки сказала:
— А ви таки, Андрію, молодчина! Артем у такому становищі розгубився б!
Ця похвала приємно полоскотала честолюбство Андрія, і він уперше за ввесь час подумав про Віру Павлівну як про жінку.
«Але чого це я тут стою?» — спіймав сам себе Чмир і пішов геть од дверей.
ПАПЕРИ Й РУШНИЦІ
Гайдученко повернувся на ревкомівській підводі й повідомив, що справа пішла на краще. Банду Хворостову розбито, і рештки її посунулися на Волинь. Комуні тепер ніщо не загрожує.
Чмир спочатку мовчав про крадіжку, а коли Артем скінчив інформацію, Андрій обережно розповів про нічний випадок у мезоніні.
Гайдученко зблід, але стримав себе і спокійно-напружено розпитував про подробиці.
— А як ти думаєш, куди втік злодій? — спитав Артем.
— Безперечно, до лісу... З того боку будинку були помітні сліди... Безперечно, до лісу,— немов сам себе переконуючи, додав Чмир.
— А ти не думаєш, що хтось з наших комунарів зро-
